Дідусю, розкажи-но  про війну,

Онука просить.

А я ж йому розповідати мушу.

Де тільки взяти  «правильні» слова,

Які зворушать серце, тронуть душу?

Щоб осягнути все…

Малим ще був, а чи було дитинство?

Чогось тоді його я не стрічав.

Мабуть, тому, що весняного ранку

Його фашистський чобіт розтоптав

Безжально й грубо…

Я згадую не безтурботні ігри:

Чи м’яч ганяли, чи ляльки.

Збирали в полі не волошки й маки,

Свинцеві кулі – рясний врожай

Роздертої землі…

А їх вродило вдосталь, ой, вродило,

Картоплі лиш нема, і не зійшло тут жито.

А далі голод, пам’ятаю голод.

Опухлі мама й брат і холод,

Проймає до кісток…

Мені шість рочків зроду, я малий ще

Життя не знав, вмирати не хотів.

Ходив у ліс, збирав з ялинок гілки,

Бур’ян якийсь, а далі їх варив,

Ось так і вижили…

В селі пекельніше,  ніж в чорта в пеклі:

Ще зранку німці, під вечір бій – ми у «своїх»

Вже вільні…

А ще кругом війна: скрізь попіл з прахом.

Вістей із фронту ждали, як в кіно,

Раптом похоронка чорним птахом

Влетіла у розчинене вікно.

Сувора дійсність…

А в дитячих снах

І мама з татом разом, і весна

Теплом зігріє…

Повірить хто? Чи хто це зрозуміє?

Казати легко – важко пережити,

Збороть душевний стан,

Що згустком болю клекотить в мені –

Моє дитинство, вбите на війні.

   Так розповідав мій батько своєму внуку про власне безрадісне воєнне дитинство. Діти війни – це особлива  категорія людей, якій на своїх тендітних плечиках довелося винести весь тягар тих буремних літ.

Хоча минуло більше, як півстоліття, рани, нанесені війною, не загоїлись, вони нуртують у душі і тихенько стікають по щоці крапельками непрошених сліз.

   І я, часто слухаючи спогади про те, як доводилось малечі голодати, разом з мамою та сусідами переховуватись у льосі під час «бомбьожек», про те, як страшно було, коли до хати заходили німці, про те, як навіть після отриманої похоронки на батька, бігали зустрічати кожного солдата, що повертався з фронту, все ж сподіваючись на те, що батько вижив і обов’язково  повернеться до них, плакала, бо серце краялося, переповнялося болем і жалем за тих, в кого несправедливо відібрали дитинство прирекли на неймовірні муки і страждання.

   Але час іде, уносячи з собою все далі від нас жахливі події. Все менше стає очевидців, які могли б повідомити нам всю правду. Адже їхні одкровення – це не просто слова, це – пересторога, що набатом звучить у серцях: «Люди! Не допустіть подібного лиха! Не прирікайте на страждання невинні душі!»

   Коли я спілкувалась зі своїми учнями, то з розповідей зрозуміла, що їм, дітям, які виросли під мирним небом, небайдужа тема : діти і війна. Бо у когось дідуся з бабусею, у кого вже прадідуся спіткала подібна доля.

   Після оголошення шкільного проекту «Війна очима дітей», талановитий учень 9 класу Логвиненко Михайло запропонував відтворити у скульптурній композиції спогади свого діда про те, як у селі точились запеклі бої, коли з одного боку стояли німці, а  радянські – з іншого. І як усі жителі раділи, коли, нарешті, ворога вигнали і зустрічали радянські війська.  Отже, виявилось, що і нинішнє покоління небайдуже до подій, які відбувались більш, ніж півстоліття тому.

Бочарова С. М. вчитель української мови та літератури.