Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень
Війна – війною – до війни!
Л.
Костенко
Не сплять ветерани – не можуть забути загиблих
однополчан, своїх рідних та близьких. І поки б’ються серця ветеранів молоде
покоління повинно знати події тих страшних подій – подій Великої Вітчизняної
війни.
Саме з такою метою учні нашої школи провели творче
дослідження у рамках проекту «Війна очима дітей». Кожен учень, якому було доручене
певне завдання, провів у сімейному колі опитування найстарших членів своєї
родини, які жили у часи Великої Вітчизняної війни. Записавши та обробивши свої
записи кожен написав свій твір, для того щоб зберегти ці спогади для нащадків.
Нагла
О. В. вчитель української мови та літератури.
Війна. Яке страшне слово. Війна – це горе і страх. Війна
– це розруха і смерть. Летять роки…Все більше часу віддаляє нас від Великої
Перемоги. Все менше залишається людей, які здобули цю Перемогу. І тим дорожче
для нас стають спогади ветеранів, дітей , які народились під час війни.
Я розповім про свого дідуся Кондратенко Василя
Матвійовича, який під час Великої Вітчизняної війни був дитиною. Коли у 1941
році почалася війна, дідусеві було одинадцять років. З його розповідей я
зрозуміла, що під час війни він і всі діти допомагали дорослим, бо свято
вірили, що це допоможе перемогти.
Коли у 1941 році до села Гусарівки прийшли німецькі
загарбники, вони грабували людей. Діти, жінки, старі ховалися в погребах під
час бомбардування. Бо на території села теж проходили бої. За розповідями
дідуся, до війни село було досить великим – 1500 дворів і 2 школи. Коли
почалася війна, дідусь закінчив 3 класи і не мав більше змоги ходити до школи,
гратися з однолітками. Війна забрала дитинство, діти стали дорослішими і
відповідальнішими за свою сім’ю. Батька та
старшого брата мого дідуся призвали до лав Радянської Армії і він залишився
єдиною опорою у родині.
Звісно, в розпал безжальної війни тих, хто вижив,
евакуювали в інші села, подалі від фронту. Односельчан евакуювали в хутір «8
березня», що знаходився біля села Княжівка. Дідусь з сім’єю жив в одній з хат
на хуторі. Його мама і сестра ходили заробляти і інші села, а дідусь глядів
дитину хазяйки за шматок хліба.
В 1943 році дідусь отримав легке поранення(вони разом із
товаришем підірвались на міні), але, на щастя, все обійшлось. В цьому ж році
село Гусарівка стало вільним.
1949 році працював трактористом, а в 60 – тих вийшов на
пенсію.
Зараз дідусь вже старий, але й тепер не сидить без діла.
Він пережив в юному віці війну й знає ціну шматочка хліба. Я пишаюся своїм
дідусем!
Кондратенко
Ольга. 8 клас
***
Війна
очима дітей
Війна… Це слово чорного кольору. Вона перекреслює плани:
«Раз война – про всё забудь и понять не в праве. Собирался в долгий
путь, дан приказ : - Отставить! »
І відставили. Випускники пішли на фронт,
а не до студентських закладів. В один солдатський стрій, стали студенти і
викладачі. Тяжка доля налягла на хрупкі жіночі плечі: «Рубила,
возила, копала – разве всё это перечтешь?»
Через свою чорну справу війна забирала в нас найдорожчих нам людей. От що вона,
підла , зробила. І це на так уже давно було. Живуть ще ветерани Другої Світової
війни. Живуть ті, хто не воював, але пам’ятають війну. Стали бабусями, дідусями
діти тієї страшної війни.
Живе з нами моя бабуся Таня, що бачила
своїх рідних в червні 1941 – го року, коли їй було п’ять року і тоді вона
бачила їх в останній раз. Обличчя батька
зовсім не пам’ятає, але знає по фотографіях. Вона мені розповідала про мого
прадіда Івана, яки й був офіцером. Коли почалася війна йому було 30 років, а
прабабусі Марфі 24 роки. Бабуся моя була у них єдиною дитиною. Так вона і
залишилася без сестер і братів. І без батька.
Моя бабуся часто говорить: «Знаєш,
Настю, коли б не було тієї страшної війни у мене точно були б брати і сестри, а
в тебе було б більше рідні. Велика родина – це величезне щастя! Запам’ятай це назавжди….» Бабуся не закінчивши,
замовкла….
Скільки болю, туги було в її погляді...
І я дала собі слово, що намагатимусь щосили загоїти рани на серці моєї рідної бабусі.
Кучеренко Анастасія. 9 клас
***
Усі ми знаємо про страшні події 1941-1945 років. Нічого
немає страшнішого, ніж війна. І на очах у дітей були ріки крові, постріли,
безсонні ночі. Та щодня дітей Великої Вітчизняної війни стає все менше і менше.
Тому, щоб залишити про них щось на вічну згадку, я не втрачаючи свій шанс,
запитала свою бабусю, Кандаурову Галину Пантеліївну - про її тодішню долю. І
ось її розповідь:
«Коли почалася війна, мені було 13 років. Уявити
неможливо ту картину, яку я бачила щодня: вбивство, кров, постріли, крики… Щоб
якось врятувати своє життя, ми рили окопи. Прийшли німці. Розпочалося пекло. З
хати вигнали мене, мою маму та дворічну сестричку і заселили у погріб. Нас
змушували працювати. До сих пір пам’ятаю випадок, коли німець під прицілом
тримав мою маму та погрожував розправою за найменшу провину. Пам'ять в собі
тримає випадок, коли бігши галявиною, я побачила в окопі солдата. Він звернувся
до мене: «Дівчинко, ти ж нікому не кажи, що бачила мене тут, інакше я не побачу
рідного дому». Там, де була школа, німці зробили лікарню для своїх воїнів.
Їсти було нічого. Якщо було зерно у
когось, то ми його товкли і ділились між собою. Страшно було жити. Ми чекали
смерті щохвилини, а як ми пережили ці страшні чотири роки, я не знаю. Моя мама
померла з часом, а я із сестрою залишились живі. І мені доводилось доглядати за
нею. Ми не жили, а виживали. Ось таке у мене було дитинство. Тож зараз живи,
онучко, і не витрачай своє життя на безглузді вчинки.
Тож
радій життю та цінуй його, внученько моя.»
Бабуся
моя померла рік тому, але я завжди пам’ятатиму її уроки життя.
Махортова Наталія. 8 клас
***
Уявіть собі, що ми
поринули у минуле і віддалились від сучасного світу на 72 роки назад. Ви навіть
уявити не можете, що відбувалося тоді. Я хочу розповісти про ті страшні часи,
про те, що дізналася від старших.
Кінець зими,
початок весни. Як ви розумієте, погода була жахливою. Усе тануло, скрізь вода.
Звідусіль було чути постріли. Їхали танки. А маленьку Машуню із сестричкою
тягнула за рученята матуся. Потім сім’я сіла у віз і поїхала до
дідуся. Маленька Машуня випала з воза, і по ній своїми величезними колесами
проїхала інша чиясь повозка. Як ви гадаєте, що сталося з маленькою? Ризикуючи
своїм життям, мати зупинилася і швидко забрала свою доню. На тілі були рани і
вони запухли і дівчинка була на волосинці від смерті. Але не судилося їй
померти. Мучилась довго, але вижила. В ті часи, навесні, майже не було гарної,
молодої, зелененької травички та якогось деревця. Усі домівки палали вогнем,
танки наїжджали на людей, вороги брали у полон усіх, хто на дорозі, і вбивали.
А жила наша
Машуня у погребі. Погребиця була комишевою. Турботлива ненька вкладала спати
дітей на печі, дорослі спали на дощечках. Одягнені всі були у лахміття, старий
одяг. Німці усіх вбивали на шляху, розстрілювали, не жаліючи ні дітей, ні
жінок. Аж ось німці потурбували сім’ю Маші. Зайшло декілька німців з автоматами. Діти були у паніці, кричали,
плакали, благали. На щастя, головний з них був добрим і його перекладач теж
виявився людяним, бо не стали чіпати хвору нашу Машуню і її меншу сестрицю і
їхню турботливу неньку. У Маші на обличчі заформувалася засохла скоринка, як
черепок, бо коли матуся загубила доньку, та спала на холодній, мокрій землі, на
березі якоїсь річки, і захворіла. Через той черепок маленька дівчинка нічого не
бачила. Головний серед німців сам мав двох дочок і жінку, тому чудово їх
розумів. Побачив їх хвору дитинку, відразу спитав:
- Кіндер болен?
- Так, пан лікар далеко, а я не знаю, що робити.
Командир на те відповів:
-
Значить, поїдемо до лікаря.
Коли брав німець на руки Машуню, вона кричала
і знову просилася до матусі. І от прийшли до лікаря, він давспеціальну мазь,
яка повинна допомогти.
Повернулися додому, німець пішов й почали
мазати Машуню тією маззю.
Прийшов лист матусі.
Пише дід Масій: «Я дуже поранений у живіт, не хочу жити, допомогти нікому, бо дім
мій у полі. Хотів попрощатися з вами. Завжди пам’ятайте мене». Зі сльозами
читала лист Марійчина ненька. Аж раптом скрикнула маленька Машуня: «Мамо, мамо,
я знову бачу!». І від її обличчя відвалився той черепок. Вона була така рада.
Аж ось зовсім близько почали стріляти. І не встигаючи залізти до погребу, вони
стали свідками такого: чоловік з біллю кричав якісь нерозбірливі слова. Йому
бомбою відірвало ногу. Кров уже вся витекла, а людина просить швидкої смерті.
Лізе парубок під танки, але вони об’їжджають його, і нарешті приходить його
довгоочікувана смерть. Переживши страшні муки, він таки помер на Марійчиних
очах. Ви уявляєте собі, що маленька дитинка побачила таку страшну картину
смерті? І пам’ятаючи це, їй прийдеться жити далі, знаючи, що з нею або ще з
кимось може статися подібне. Її очі були дуже переляканими.
Війна була жорстокою.
Тисячі людей помирали тільки за для того, щоб наше майбутнє, було дійсно
життям, а не як у ті часи: пеклом. Так давайте низько вклонимося нашим дідусям
і бабусям і подякуємо їм за наше життя.
Кононова
Валерія. 8 клас
