Дідусю, розкажи-но про війну,
Онука просить.
А я ж йому розповідати
мушу.
Де тільки взяти «правильні» слова,
Які зворушать серце,
тронуть душу?
Щоб осягнути все…
Малим ще був, а чи було
дитинство?
Чогось тоді його я не
стрічав.
Мабуть, тому, що
весняного ранку
Його фашистський чобіт
розтоптав
Безжально й грубо…
Я згадую не безтурботні
ігри:
Чи м’яч ганяли, чи
ляльки.
Збирали в полі не волошки
й маки,
Свинцеві кулі – рясний
врожай
Роздертої землі…
А їх вродило вдосталь,
ой, вродило,
Картоплі лиш нема, і не
зійшло тут жито.
А далі голод, пам’ятаю
голод.
Опухлі мама й брат і
холод,
Проймає до кісток…
Мені шість рочків зроду,
я малий ще
Життя не знав, вмирати не
хотів.
Ходив у ліс, збирав з
ялинок гілки,
Бур’ян якийсь, а далі їх
варив,
Ось так і вижили…
В селі пекельніше, ніж в чорта в пеклі:
Ще зранку німці, під
вечір бій – ми у «своїх»
Вже вільні…
А ще кругом війна: скрізь
попіл з прахом.
Вістей із фронту ждали,
як в кіно,
Раптом похоронка чорним
птахом
Влетіла у розчинене
вікно.
Сувора дійсність…
А в дитячих снах
І мама з татом разом, і
весна
Теплом зігріє…
Повірить хто? Чи хто це зрозуміє?
Казати легко – важко
пережити,
Збороть душевний стан,
Що згустком болю
клекотить в мені –
Моє дитинство, вбите на
війні.
Так розповідав мій батько
своєму внуку про власне безрадісне воєнне дитинство. Діти війни – це
особлива категорія людей, якій на своїх
тендітних плечиках довелося винести весь тягар тих буремних літ.
Хоча минуло більше, як
півстоліття, рани, нанесені війною, не загоїлись, вони нуртують у душі і
тихенько стікають по щоці крапельками непрошених сліз.
І я, часто слухаючи спогади
про те, як доводилось малечі голодати, разом з мамою та сусідами переховуватись
у льосі під час «бомбьожек», про те, як страшно було, коли до хати заходили
німці, про те, як навіть після отриманої похоронки на батька, бігали зустрічати
кожного солдата, що повертався з фронту, все ж сподіваючись на те, що батько
вижив і обов’язково повернеться до них,
плакала, бо серце краялося, переповнялося болем і жалем за тих, в кого
несправедливо відібрали дитинство прирекли на неймовірні муки і страждання.
Але час іде, уносячи з собою все далі від
нас жахливі події. Все менше стає очевидців, які могли б повідомити нам всю
правду. Адже їхні одкровення – це не просто слова, це – пересторога, що набатом
звучить у серцях: «Люди! Не допустіть подібного лиха! Не прирікайте на
страждання невинні душі!»
Коли я спілкувалась зі своїми учнями, то з розповідей
зрозуміла, що їм, дітям, які виросли під мирним небом, небайдужа тема : діти і
війна. Бо у когось дідуся з бабусею, у кого вже прадідуся спіткала подібна
доля.
Після оголошення шкільного проекту «Війна
очима дітей», талановитий учень 9 класу Логвиненко Михайло запропонував
відтворити у скульптурній композиції спогади свого діда про те, як у селі
точились запеклі бої, коли з одного боку стояли німці, а радянські – з іншого. І як усі жителі раділи,
коли, нарешті, ворога вигнали і зустрічали радянські війська. Отже, виявилось, що і нинішнє покоління небайдуже
до подій, які відбувались більш, ніж півстоліття тому. Бочарова С. М. вчитель української мови та літератури.
|